Самый быстрый способ перевести деньги по всему миру Eng Рус На главнуюКонтакты
WESTERN UNION в Украине
По бесплатному справочному телефону: 0 800 500 100 в Украине, а при обращении из-за рубежа - по платному +380 44 278 17 80, клиентам сообщат о наличии денежного перевода в системе Western Union. Для этого необходимо знать десятизначный контрольный номер.
8 800 500 100горячая линия: ответы на самые срочные вопросы8 800 500 100

WESTERN UNION. TOP-15

 

 

 

 

 

НБУ: В НЫНЕШНЕМ ГОДУ ГАСТАРБАЙТЕРЫ ПЕРЕВЕДУТ В УКРАИНУ $11,6 МЛРД

7.08.2018 г.


 

РАДА ПРИНЯЛА ВАЖНЫЙ ЗАКОН ПРО ВАЛЮТУ

 

21.06. 2018 г.

 

 

 

 

 

 

 

УКРАИНСКИЕ МИГРАНТЫ ПЕРЕВЕЛИ

НА РОДИНУ КРУПНУЮ СУММУ ДЕНЕГ

 

 

ЗАРОБИТЧАНЕ ДАЮТ УКРАИНЕ В 4 РАЗА БОЛЬШЕ ВАЛЮТЫ, ЧЕМ ИНОСТРАННЫЕ ИНВЕСТОРЫ

НБУ ОЖИДАЕТ ОТ ЗАРОБИТЧАН $9,3 МЛРД ДЕНЕЖНЫХ ПЕРЕВОДОВ

 

 

 

 

 

WESTERN UNION НАЧАЛ БЛОКИРОВАТЬ ОПЕРАЦИИ, СВЯЗАННЫЕ С КРИПТОВАЛЮТАМИ - СМИ

6.12.2017 г.

 

 

 

УКРАИНСКИМ БАНКАМ УПРОСТИЛИ ПЕРЕВОДЫ ВАЛЮТЫ ЗА РУБЕЖ

06.10.2017  г.

 

 

 

В УКРАИНЕ ВВЕЛИ НОВЫЕ ПРАВИЛА ПЕРЕВОДОВ ЗА РУБЕЖ

 

12.06.2017 г.  

 

ЗА ДВА ГОДА ЧАСТНЫЕ ПЕРЕВОДЫ ОБОШЛИ ПОМОЩЬ МВФ  

 10.04.17 г.

 

 

 

 

 

2016 ГОД: ОБЪЕМ ДЕНЕЖНЫХ ПЕРЕВОДОВ В УКРАИНУ ВЫРОС – НБУ

3.02.2017 г.

 

 

 

В УКРАИНЕ ОТМЕНЯТ ВАЛЮТНЫЕ ОГРАНИЧЕНИЯ ДО 2019 ГОДА: В БЛИЖАЙШИЕ ТРИ ГОДА   ДОЛЖНА ПРОИЗОЙТИ ПОЛНАЯ ВАЛЮТНАЯ ЛИБЕРАЛИЗАЦИЯ

20.04.16

 

 

 

 

ЗАРОБИТЧАНЕ ДАЮТ УКРАИНЕ БОЛЬШЕ ДЕНЕГ, ЧЕМ ДОНОРЫ – ИССЛЕДОВАНИЕ

 

16.02.2006 г.

 

 

 

 

 

УКРАИНЦЫ ЗА ГОД ПЕРЕВЕЛИ ИЗ-ЗА РУБЕЖА 3,9 МЛРД ДОЛЛАРОВ - НБУ

21.08.2015  

 

 

WESTERN UNION ТОЖЕ СТРЕМИТСЯ К МНОГОКАНАЛЬНОСТИ

 

16.07.2015

 

УКРАИНА - ЛИДЕР ДЕНЕЖНЫХ ПЕРЕВОДОВ ОТ МИГРАНТОВ В ЕС

16.06.2015 г.

TOP-15. Архив >>>
Для служебной информации
\n\n



ЛЮБ
ИТЕ УКРАИНУ. ТАКУЮ, КАКАЯ ЕСТЬ ...
26.08.2010 07:02:00

 

Марія Семченко, Валерія Ануфрієва, Ольга Куровець, журнал «Главред», 24.08.10 // 11:13

2009 року Центр Разумкова проводив опитування до Дня Незалежності.

Серед кількох запитань було таке: «Якби референдум щодо проголошення державної незалежності України відбувався сьогодні, як ви проголосували б?» Проголосували б «за» – так відповіли 52,2% респондентів. (Малувато, нічого не скажеш... Але суть не в цьому). Наступне запитання: «Звісно, ми всі сподіваємося, що війни більше не буде. Але, якщо раптом вона розпочалась би, чи готові ви захищати свою країну?» «Так, готові», – відповідають 62,8% опитаних. Отже, порівняємо дані: тих, хто готовий захищати свою країну, на десять відсотків більше, ніж тих, хто схвалює її вихід із СРСР. Тобто для цих десяти відсотків не має жодного значення, про яку саме Україну йдеться. Чи то про радянську, чи то про незалежну. Байдуже. У запитанні йшлося про Свою Країну, яка для кожного десятого є цінністю, вищою за її теперішній статус чи суспільний лад. Пригадується, як на якомусь з інтернет-форумів, присвячених патріотизму, один добродій розмірковував: «Ні, я не люблю Україну. А за що її любити? За її природу? Природа понівечена, розтоптана, спаплюжена. За її історію? Історія її – це суцільні поразки, зради, махлювання та програші більш сильному чи більш здібному гравцю. За її мову, фольклор чи матеріальні артефакти? Цього добра у кожної країни вистачає: і пісень, і байок, і глечиків, і курганів, і фортець, і церков. Тільки десь вони ще цікавіші і, як правило, краще збережені та дбайливіше відреставровані. Ні, я не люблю Україну. Бо просто нема за що»... Все начебто й так, і не так. По-перше, над усіма цими просторікуваннями постає щось таке, що неможливо обґрунтувати жодними аргументами і висловити жодними вербальними засобами. Це «щось» не в голові, а в душі, а душа препаруванню не підлягає, і на рентген її не відправиш. А, по-друге, люблять не «за щось» – люблять завжди «всупереч». Це важко, так, але любов не буває легкою. Бо інакше це вже не любов.

Любити Україну сьогодні непросто. І змушувати себе до цього не треба. І засуджувати, якщо любов «не виходить» – також. Можливо, почуття ще прийдуть, можливо, віра прокинеться... Дива трапляються частіше, ніж ми собі уявляємо, й історія того-таки СРСР – тому підтвердження. У перші роки правління Горбачова ніхто не повірив би в те, що ця залізобетонна стіна – Радянський Союз – впаде. Вона здавалась вічною і більш непохитною, ніж Велика Китайська. Хай би дисиденти та політв’язні тих часів скільки завгодно говорили, що у них завжди було передчуття довгоочікуваної свободи. Передчуття – можливо. Але впевненість – ні. І все-таки сталося те, що сталося: імперія «почила в Бозі». На її уламках постала Україна, і спочатку вона подавала неабиякі надії, які потім – мало-помалу – зійшли на пси... Повторимося: зараз нашу державу любити непросто. Але диво можливе. Ми ще можемо стати і ситими, і сильними, бо, зрештою, 19 років катарсису мають бути зараховані десь нагорі.

Тож в очікуванні прекрасного «дальока» «Главред» зібрав і записав рефлексії наших читачів щодо Дня Незалежності. Вони такі різні, ці історії – прості й невимушені, дуже щирі й дещо зворушливі. Ми вітаємо їх авторів і всіх нас зі святом. Із цього приводу (чи вважати 24 серпня святом) Центр Разумкова навів протилежні думки, але не будемо більше говорити про соцопитування. Всіх розсудить історія. Історія, яку ми пишемо вже зараз...    

Олександра Михайленко, 50 років, с. Антонів, Київська обл.

 

У мене є приємні спогади, пов’язані з Радянським Союзом. Це морозиво. Я дуже любила морозиво, хоча його вибір не був таким уже великим: фруктове за 7 копійок, за 9 – молочне, за 13 – крем-брюле, за 15 – вершкове, 19 – пломбір і 28 копійок – «Каштан». Можливо, я помиляюсь у цінах, але приблизно такими вони й були...

Та це щодо морозива. А от, скажімо, з м’ясом були проблеми – його часто просто не було. Люди робили голубці з вареної ковбаси. Я взагалі не м’ясна людина, тому мені було неважко це пережити. Хоча, знову ж таки, ми не бідували, бо мій батько працював тоді в магазині – приймав склопосуд. То до нас, бувало, приходили мої подруги й казали татові: «Дядя Коля, зробіть нам кілограм курячих печіночок». Вони тоді коштували 50 копійок за кіло. Уявляєте собі, якщо немає блату, курячих печіночок ти не купиш! Дехто любить говорити, що за Радянського Союзу медицина була безкоштовною. Так, було безкоштовне лікування, але в переважній більшості це була фікція.  

Суперечливим залишається питання про пам’ятники тієї доби. Я вважаю, що їх недоцільно руйнувати, викидати, переплавляти, – пам’ятники ставлять епохам, а не окремим людям. Приміром, особисто я не знаю, якими були люди, що їм поставили пам’ятники, а підручникам історії просто не вірю.

Сьогодні Україна є незалежною державою. Та чи справді настільки незалежною? Незалежність – це коли держава справді ні від чого не залежить, скажімо, від Росії з її газом. Незалежність держави – це незалежність господарарювання. Коли дві хазяйки на одній кухні – це завжди конфлікт.

Я не бачу незалежності у нашій державі. Незалежність держави починається з незалежності простої людини. Про яку незалежність може йтися, коли пенсіонер ходить із простягнутою рукою і готовий голосувати за того, хто дасть йому пакет гречки? Інваліди в нашій державі не можуть просто подихати свіжим повітрям – у під’їздах міських будинків немає пандусів, щоб виїхати на вулицю, а двері на балкон завузькі для візка. Це люди, які залежать від багатьох речей. І таких людей, залежних від чогось, у нашій державі багато.

Проте я не хотіла б жити в іншій країні. Вважаю, якщо людина народжується десь у якійсь країні – значить, так треба. Якщо я тут народилася, то народилася для того, аби щось зробити саме тут. Може, від мене щось важливе залежить у цій державі.

Інна Гром, 27 років, учитель, м. Кам’янець-Подільський, Хмельницька обл.

Незалежність допомогла Україні заявити про себе як про окрему країну на світовому рівні. Це й пісенні конкурси, і досягнення у спорті, і ще багато чого. За роки незалежності України змінилося ставлення до її історичного минулого.

На жаль, ми не можемо сьогодні похизуватися таким рівнем життя, як в інших європейських країнах. Але треба пам’ятати, що період становлення держави займає не один день, і навіть не один рік. Ми часто нарікаємо на політиків, але я вважаю, що державу створюють не лише вони, а й люди, які у ній живуть. Я не хотіла б жити в іншій країні, а ось в іншій Україні – так. Я мрію, щоб у нашій країні були кращі умови життя. Але у період змін жити завжди непросто, тому кожен сам вирішує, де йому бути і звідки любити Україну.

На час проголошення незалежності мені було вісім років, тобто я зростала вже у  незалежній державі. Тут моє коріння, сім’я, друзі. Сьогодні я не уявляю свого життя в іншій країні. Для мене дуже важливо почуватися людиною, а таке відчуття можливе лише на рідній землі. Дуже хочеться, щоб за кордон наші люди їхали не в пошуках кращого життя, а для обміну досвідом або на відпочинок.

А що стосується пам’ятників, то це частина нашого минулого. Якщо для молоді вони не мають особливо значення, то для наших батьків, дідусів та бабусь це вагома частина життя, спогади про прожиті роки. Тому я вважаю, що доцільно було б створити музеї пам’ятників радянської доби чи окремі парки та виставки. Це сприяло б формуванню культури підростаючого покоління. Адже коли руйнують пам’ятники, занедбані у парках та скверах, то це лише підштовхує юних вандалів прискорити їх знищення.

Олександр Візгін, 33 роки, тележурналіст, м. Донецьк

Чесно кажучи, не пам’ятаю дня проголошення незалежності. Я тоді тільки восьмий клас закінчив, і мені вистачало свого хлопчачого клопоту. Та й події путчу були надто яскравими, щоб одразу після них стежити, що там ухвалює Верховна Рада.  Принаймні так мені тоді здавалося. Зате пам’ятаю підготовку до референдуму 1 грудня 1991 року і те, як я переконував батьків голосувати за незалежність.  

Що конкретно мені дала незалежність? Задоволення від національних почуттів, оскільки я з дитинства почувався громадянином перш за все України, а не СРСР, попри те що за документами я етнічний росіянин. До того ж у мене завжди будо відчуття відповідальності за майбутнє своєї країни.

Зі здобуттям незалежності багато змінилося на краще, але дещо змінилося на гірше. На краще змінилося, на мою думку, те, що Україна із квазідержави нарешті перетворилася на державу, звісно, з певними застереженнями, оскільки справжня незалежність тільки будується, та й то, як кажуть, із перемінним успіхом. А гірше – це, звісно, розвал економіки й дуже повільне її відновлення. Найважливіше в цьому плані те, що в Україні на момент здобуття незалежності не виявилося еліти, яка могла б узяти на себе повну і беззаперечну відповідальність за побудову незалежної модернізованої країни. За великим рахунком, такої справжньої еліти у нас немає й досі. Але тепер уже нема на кого кивати – за всі процеси, що проходять у нас нині, несуть відповідальність тільки громадяни України, і більше ніхто. Хоча далеко не всі, і насамперед у владі, це усвідомлюють.

Сьогодні мало не на кожному кроці проявляється радянський досвід, і це, на мою думку, погано. Він, безумовно, важливий, як і будь-який історичний досвід, але він повинен бути саме досвідом, тобто тим, що давно минуло і з чого ми, сучасні українці, маємо черпати уроки й робити висновки.

Якщо чесно, я був би не проти народитися десь у Швейцарії чи в якійсь зі Скандинавських країн. Та, оскільки цього не сталося, я люблю саме ту країну, де народився, і в міру своїх сил намагаюся зробити її кращою. Принаймні емігрувати в пошуках кращого життя ніколи не збирався і наразі не збираюся.

Роман Кривдик, 23 роки, актор, м. Львів

Мені незалежність дала відчуття точки відліку відбудови самостійної України. Оскільки я працюю у сфері культури, важливо, що попри всі історичні факти, які справді впливають на життя в Україні сьогоднішній, можу досліджувати давню та розвивати нашу нинішню культуру. Якщо б не було незалежності, я не міг би цього вільно робити. Інша справа, що сприяння розвитку цієї сфери на всіх рівнях влади мінімальне. А стосовно змін – я вважаю, що всі зміни – на краще.  

Незалежність дала нове покоління, яке не відчувало на собі тиску, репресій, голоду, рабства, війни, тоталітарного режиму Радянського Союзу. Тобто воно більш прагматичне, але має свої випробування. Це наркотики, глобалізація, інтернаціоналізм. Що це покоління робитиме з тим, що йому було дано у спадок? Це покоління підростає, набирається досвіду, сил для змін у всіх сферах життя.

Я радий, що живу в такій країні, як Україна, кращої для мене годі знайти. Як писав Симоненко у вірші «Лебеді материнства», «можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину...» Це для мене є принциповим, адже саме любов до свого народу, землі, країни зберігає в мені ту повагу, яка не дозволяє розчаруватись у майбутньому незалежної України.      

Весь досвід дуже важливий як для людини, так і для цілої країни, а особливо важливим для нас є радянський досвід. Я вважаю, що досі радянський атеїзм заподіює непоправне зло. Бо якщо людина не створена за подобою Божою, то вона є нічим не кращою за медузу чи амебу, тобто у неї немає жодного морально-етичного щита, відповідно, таке суспільство – ідеальні раби.      

Тепер про радянські пам’ятники. Вирішувати має українське громадянське суспільство. Але так, як воно ледь жевріє, вирішує радянське громадянське суспільство. Люди мають право вшановувати тих, кого хочуть, а що поробиш із цим? Я хочу, щоб найбільшим пам’ятником на теренах сучасної України був «меморіал пам’яті». Де була б справжня, не викривлена, гірка та славна історія всіх часів України, можливо, і в мистецькому виконанні.

Народився я 1 грудня 1986-го, а того ж дня 1991 року Всеукраїнський референдум підтвердив волю народу щодо незалежності України, тому я завжди святкую паралельно два свої свята. А чи пам’ятаю цей день? 16 липня 1990-го мені було чотири роки, я зі своїми батьками відпочивав у селі Либохора Сколівського району Львівської області. Ця картинка закарбувалась у моїй пам’яті на все життя. Ми якраз були біля підніжжя гори Магура, коли до нас підійшов лісник і повідомив батькові радісну новину, всі плакали, і я теж, хоча нічого не розумів. Це були сльози радості!

Анна Кирпан, 40 років, дизайнер, м. Івано-Франківськ

Бог кличе людину до життя в певній країні, дає в уста певну мову, поселяє саме в цю сім’ю. Ми нічого не вибираємо, отож зайве фантазувати, чи хотіли б ми жити в іншій країні.  

Для мене особисто важливим моментом є те, що в незалежній Україні я можу не приховувати чогось, не думати над тим, як сказати неправду, як викрутитись, як повестись, щоб хтось чогось раптом не запідозрив. Наприклад, колись у жодному разі я не повинна була прохопитися, що мій дідусь був підпільним священиком. За татом і мамою на роботі непомітно стежили. Пригадую, як у шкільні роки я жила подвійним життям: удома – одна правда, у школі – інша. Вдома ми слухали, як тоді казали, «ворожі радіоголоси», а в неділю – Службу Божу на «Радіо Ватикан». Зараз нема того роздвоєння, і це чудово. Я є собою.

Проте реальної незалежності Україна все ще не має. Бо і економічно, і політично, і ідеологічно Україна нині стає дедалі залежнішою. З іншого боку, навіть «паперова» незалежність є дуже важливою для країни, яка тривалий час не була цілісною. Водночас усі ці роки незалежності – час втрачених можливостей для України, яка сьогодні могла мати значно кращий вигляд серед країн Європи. Демократичні лідери виявилися неготовими керувати державою, не було добрих менеджерів, думали, що воно і так якось буде… А «червоні директори» були до всього готові.

Радянський досвід варто було б проаналізувати, зрозуміти, що таке тоталітарна держава, що втратила Україна, ставши колонією. Цілком можливо, що українська держава постала б значно раніше, якби не розрізненість і амбіційність наших тогочасних лідерів, що допустили таку трагедію, як, наприклад, Крути.

Леонід Коноваленко, 17  років, студент, м. Лисичанськ,  Луганська обл.

Звісно, приємно усвідомлювати, що я живу в незалежній державі з незалежним курсом розвитку. Хоча особисто мені важко судити про те, що дала незалежність нашій державі, адже я не встиг пожити в СРСР, а в день прийняття декларації мене ще навіть на світі не було. Судячи з інформації, отриманої з підручників та розповідей рідних, «Совєти» були масовим запудрюванням мізків. Проте сьогодні теж намагаються робити щось подібне, хоча й у легшій формі.

Зараз тривають дискусії, що робити з пам’ятниками радянської епохи. Я вважаю, що їх треба лишити в спокої – вони, на мій погляд, служать орієнтирами для зустрічей старих друзів. Врешті-решт, кожен сам може обирати, які погляди на окремі історичні події йому ближчі, а які – ні. Не варто ховати голову в пісок. Леніни-Сталіни – це теж частина історії. Якщо їм немає місця в нашому житті, то варто замислитися й про інших персонажів. Скажімо, яким чином встановлений в Одесі пам’ятник Катерині ІІ став мало не головною визначною пам’яткою міста? Хіба не ця цариця розгромила оплот української державності – Запорізьку Січ?

Що ж до економічного стану країни, то мені дуже шкода, що наша економіка розвивається за образом і подобою наших найближчих сусідів, причому не найбільш успішних. Чи зміниться щось найближчим часом на краще? Не думаю, принаймні – поки я сам не стану дуже впливовою особою. А мріяти народитися в іншій державі – щонайменше дивно, адже ні в кого в цьому світі немає можливості народитися двічі.

Анжеліка Добролюбова, 36 років, власниця невеликого,бізнесу в туристичній галузі ПБК, м. Ялта

Коли Україна здобула незалежність, я якраз закінчила школу. Особисто мені це нічого не дало, я, як була незалежною, такою й лишилася. А от суперечок багато серед людей стало через «псевдонезалежність»! Від кого незалежними ми стали? Я часто пригадую час, коли була маленькою дівчинкою, і як добре було тоді жити…

Я народилася в іншій країні, але виросла й тривалий час жила в Києві. Якби у мене тоді був вибір, я жила б у тій країні, де була народжена, в будь-якому разі це була б не Україна. Дуже шкода наших бабусь і дідусів, що вони все віддали для цієї країни, а тепер мають просто-таки жебрацьку пенсію. Держава забула про них, а вони помирають, ледь назбиравши за все життя собі грошей на похорон, і то не всі…

На мою думку, незалежність в історичному аспекті дала багато. Люди почали більше цікавитися історією України та своїм корінням. Почали вільно говорити українською мовою й пишатися нею, а не одне поза одним шушукатися. Політично ж країна зогнила, на рівні верхівки – повний безлад. Верхи не хочуть, не можуть, та й не потрібно їм це в принципі, а низи вже втомилися на Майдани виходити. Політика перетворилася на шоу для всього світу, чого тільки вартує головне шоу нашої країни – засідання у Верховній Раді. Клоуни та блазні на трибунах і в залі, мер столиці Черновецький – окремий «здобуток» нашої незалежної України. Це єдиний, напевно, мер, якому вдалося за короткий час із міста-мільйонера зробити місто-банкрот.

Про яку економіку може йтися?! Вона хіба є у нас? У нас суцільні борги перед ЄС і світом у цілому. Тож усі сфери нашої держави, окрім історичної – на жаль, справді стали незалежними від усіх!

Дуже сподіваюся, що через 10–20 років зможу бути вже абсолютно незалежною людиною в цій державі і не залежати від неї ніяк. Можливо, житиму в іншому місці, а сюди приїжджатиму тільки в гості.

Досвід завжди корисний. Думаю, наш народ зробив багато важливих і необхідних висновків за період незалежності України. Треба лишити в спокої історію і пам’ятники радянської доби! У Ялті та в інших населених пунктах Криму стоїть дідусь Ленін, і ніхто його не чіпає… О Боже, хоча б не наврочити…

Сергій Івко, 27 років, природоохоронець, м. Запоріжжя

Коли 1991 року Україна стала незалежною, мені на той час виповнилось вісім років. Сказати, що то була подія у моєму житті, не можу, бо цей день мені не запам’ятався. Пригадую лише якісь вибори – здається, президента, коли частина рідні голосувала за Лук’яненка, а частина – за Кравчука. Думаю, у нашому місті не всі люди розуміли: а що воно таке, та незалежність. Багато хто сподівався на незалежність свого життя від партії, але на зміну КПРС прийшли інші, і тепер більшість українців не є незалеж-ними.

З дитинства пам’ятаю довжелезні черги у крамницях. Ще добре пам’ятаю парк у місті, де були атракціони, морозиво, кіно, і часто у вихідні та свята ми туди родиною ходили. Зараз парк є, але порожній – лише дерева та чагарники, занедбаний. Добре, хоч молодіжні організації міста взялись за його відродження!

Радянський досвід відчутний сьогодні особливо у політиці та ставленні людей до проблем країни. Постійні балачки про те, що влада нічого не робить, що раніше хліб був дешевим, а всі працювали, а тепер – безробіття і все дороге... Але якщо у нашому місті на початку 1990-х у базарний день стояло на вулиці близько сотні авто, то зараз їх стільки, що вже в радіусі кілометра від базару важко знайти місце для паркування – всюди машини! І не «Запорожці» та «Жигулі», а недешеві іномарки. Та найбільшу проблему створюють звички господарського мислення, а також різні стереотипи й шаблони. Це стосується сільського й лісового господарства, охорони довкілля, освіти, науки та інших галузей.

Які пам’ятники варто зносити, а які й кому ставити? Взагалі, ставити пам’ятники – це неправильно. Якщо людина зробила великий внесок у щось, то її просто треба знати – завдяки літературі, кіно, пресі. А ставити монументи... Не знаю, я такого не підтримую. Кожен із видатних та відомих, кому зараз стоїть пам’ятник, усе одно буде відомим лише для тих, хто його цінує: Ленін – комуністам, Шевченко – літераторам (бо пересічні люди якось мало його читають), Хмельницький – тим, хто цікавиться історією України та козацтвом. Особ-ливо мене дратує (не посоромлюсь цього слова), коли ставлять монументи та меморіали різним «жертвам» – Голодомору, полеглим під час воєн, репресованим, закатованим тощо. Культурне та виховне значення таких споруд мінімальне, зате встановлення та утримання забирає мільйони. Виходить, що на померлих витрачається те, що мало б служити живим! Я підтримую ідею про музей радянських пам’ятників. Нехай ці ідеологічні ідоли стоять у якомусь одному місці, а їхні послідовники ходять їм поклонятися. За таких умов нічиї права та переконання не будуть ущемлені.

Ірина Кашпор, 24 роки, директор з маркетингу, м. Маріуполь,  Донецька обл.

Незалежність прийшла до нас із розвалом СРСР. Це не дало нам нічого хорошого, лише скажену кризу й безробіття. Я не пам’ятаю дня проголошення незалежності – була маленькою, але дуже добре пам’ятаю все, що було потім: безробітні батьки, регулярне відключення світла у містах, відсутність грошей на одяг, їжу та інші необхідні речі.

Це були скрутні часи. Але, з іншого боку, Радянський Союз не був панацеєю, і те, що часи черг і продуктів за талонами закінчилися, вже було кроком уперед. До того ж незалежність дала можливість вільного від російського тиску дихання. Ми отримали офіційну мову, власні закони, свободу слова. Але зараз, із приходом нової влади, ми знову відчуваємо тиск «великого брата».

Попри те що протягом 20 років влада мінялася без кривавих революцій та антидемократичних підтасувань, це все одно важко зарахувати до здобутків українського суспільства. Адже народ жодного разу не відчув зміни політичного клімату. Чому? Все просто: відмінностей між українськими політичними силами насправді немає, всі вони варяться в одному великому пострадянському казані. Тож віз і нині там: економіка на плачевному рівні, шалена корупція, мізерна оплата кваліфікованої праці.

Якщо ви запитаєте, чи хотіла б я залишити цю країну, то я чесно відповім – так. Канада, Іспанія, Італія – розвинені країни останнім часом стали моєю мрією. Просто на батьківщині мені бракує поваги, відчуття захищеності і спокою. Будучи громадянином, скажімо, Канади, знаєш, що твоя праця буде вчасно і заслужено оплачена, усвідомлюєш, що, пропрацювавши все життя, на пенсії не збиратимеш пляшки і не голодуватимеш, отримуючи 800 гривень при ціні на цукор у вісім гривень, матимеш доступ до кваліфікованої медицини, житла (кредити у 2% проти наших 15%). Я можу ще довго перераховувати, чому хочу жити там, а не тут.

Денис Селезньов, бізнесмен, м. Мелітополь, Запорізька обл.

Коли мені було років вісім-дев’ять, був яскравий і красивий «Атлас світу». Я точно пам’ятаю, як сидів у бабусиній їдальні і роздивлявся його. І тоді мені просто подумалось: як же це прекрасно, що я народився в СРСР. Не де-небудь в Африці, Німеччині чи Індонезії, а саме в СРСР. Моїй гордості не було меж.

Це наївне дитяче відкриття сповнює мене гордістю й сьогодні. Я народився там, де народився, і якщо оцінювати з точки зору приналежності до чогось більшого, ніж я сам, то мене цілком влаштовує місце мого народження. Ну а з точки зору особистості – це взагалі неважливо. Періодично у мене з’являється бажання пошуку кращої долі у більш успішних суспільствах, але все-таки наївний патріотизм не відпускає. Тож України мені достатньо, і більшість моїх проблем ніяк не пов’язані з місцем проживання.

Що ж таке «незалежність України»? Це словосполучення не має особливого сенсу для пересічного громадянина. Обговорювати треба лише реальні зміни суспільно-політичного устрою. А ці зміни відбулися на території всього колишнього СРСР синхронно. Якщо взяти Полтавську область і, скажімо,  Курську, то обом «незалежність» принесла подібні плоди.

У випадку з Україною можна побачити лише дві особливості: це те, що республіканське керівництво отримало можливість відчути себе керівництвом окремої держави, ну і те, що громадяням колишньої УРСР не треба було помирати на Кавказі. У всьому іншому особливих відмінностей не видно.

Радянське суспільство  ставило перед собою масштабні завдання, що потребували високого рівня свідомості. По суті, ці завдання людство ставить перед собою ось уже дві тисячі років – з часів кризи Римської імперії і раннього християнства.

Пострадянське суспільство позбавлене будь-якого сенсу, тому що тихі міщанські радощі істинно людськими цілями бути не можуть. Звідси і той невротичний стан нашого суспільства, який є цілком очевидним для кожного, хто здатен подивитися на нього збоку. Живемо ми менше, хворіємо більше, злочинність зростає, рівень освіти падає.

Безпросвітні пошуки якихось національних ідей, яких, у принципі, не існує (навіть чемпіонат світу з футболу називали національною ідеєю), дрібні політичні чвари навколо несуттєвого: дві мови, висмоктана з пальця проблема УПА, пам’ятники…

Це все порожні надуті бульбашки, які не дають жодних відповідей, не ставлять жодних завдань і не здатні вивести людину з кола задоволення лише тваринних інстинктів: їсти, займатися сексом, бути в безпеці. А людина, яка задовольняється лише мавпячим набором потреб, – це нещасна людина.

Тож «незалежність» відібрала у когось сенс людського життя, а в більшості – навіть шанс піднятися у своїй свідомості вище мавпи. Але безсумнівним позитивом є свобода від догматів. Так, нею ще не розпорядилися як слід, зате у нас немає ілюзії, ніби наш шлях єдино правильний. Тому шанс вкотре почати нове життя у нас все ж таки. Маленький, але є.

Ярослав Підстригач, 29 років, програміст, м. Львів

На запитання «що конкретно вам дала незалежність?» відповідати досить важко. Воно схоже на запитання «що вам дало кохання?» чи «що вам дала джазова музика?». Незалежність поставила мене як громадянина у гармонійну пропорцію з державою, в якій я живу. Ця пропорція дала мені достатньо можливостей бачити себе та власну діяльність в контексті своєї нації, впливати на шлях держави і мати достатньо шансів на успіх. Урешті, якщо говорити про останні роки, то саме незалежність показала мені причини того становища, в якому ми опинилися...

Я не хотів би народитися в іншій країні й ні разу не пошкодував, що народився саме тут. Я завжди був патріотом України. Окрім  того, що в нас чудова природа та культура, наша країна – ще й унікальна цивілізаційна мішанка, в якій змагаються різні світогляди і яка дає можливість кожній людині «приміряти» їх на себе. Саме тому зараз у мене є можливість зробити усвідомлений вибір щодо того, якою я хочу бачити свою країну.

Однак бажання жити в Україні в мене досить стрімко зникає, бо перемогла в ній саме та орієнтація, яку я не сприймаю. Моя волонтерська громадська діяльність протягом багатьох років мало що змінила. А проміжний успіх Помаранчевої революції і стрімкість, з якою Україна після неї розвернулася у протилежний бік, свідчать про те, що проблема є системною і що її вирішення потребує таких великих зусиль, на які я просто не спроможний.

Людина – глибоко символічна істота. Я не приймаю аргументів відносно того, що пам’ятник – це лише шматок заліза чи гіпсу. Тому символіку СРСР потрібно демонтувати (але не за рахунок інших, важливіших питань). Якщо ж цю символіку не демонтують, це означає одне: Ленін для нас і надалі хороший та важливий. І тому в нас значно більші проблеми, ніж зайві пам’ятники...

Анна Леонтьєва, журналіст, 39 років, м. Дніпропетровськ

Чи пам’ятаю я 24 серпня 1991 року? Звісно! Моя найкраща подруга саме цього дня народила первістка. Це була перша дитина на нашому факультеті, перша дитина в групі. Ми всією компанією чекали під пологовим будинком, а потім пили за здоров’я малюка з його напівбожевільним від щастя татусем. Про те, що цього дня «народилася» й Україна, ми навіть не думали. Але найчастіше лунав тоді тост – «За нове життя!» І він виявився дуже актуальним.

Тож можна сказати, що у «незалежність» ми потрапили із заплющеними очима. Але, зізнаюсь, ані хвилини про це не шкодую. Зараз мені майже 40, я часто порівнюю своє нинішнє життя і те, як жили мої батьки в такому віці, за «совка». Купити якісні меблі або потрапити на прийом до хорошого лікаря – тільки по блату. Просунутись кар’єрними сходами – тільки з КПРС. «Блакитна» мрія – кооперативна квартира, посада головного інженера та відпочинок у Гаграх. Хабарі, кругова порука, ручні журналісти, розмови напівпошепки на кухні під пісні Висоцького. Два офіційні телеканали 12 годин на добу «віщали» про те, як «добре жити в країні радянській». А з книг – твори пані Серебрякової про юного Володю Ульянова.

Зараз все інакше. Споживчий достаток, вибір послуг на будь-який смак і гаманець. Необмежені можливості для кар’єри, причому як в Україні, так і за її межами. До речі, у невеликому містечку сусідньої держави (звідки я приїхала 20 років тому в Україну) досі немає Інтернету, мобільного зв’язку, кабельного телебачення.

І не все так веселково. Вже 19 років ми незалежні, та чи зрушили з мертвої точки? Які результати ми передамо тим, хто прийде після нас?  

Політика та історія стали «ручними» і... смішними. Сказав «головний дядько»: «Голодомору бути!» І будь ласка – шкільні підручники підправили, історію «підігнали». Прийшов інший «дядько» і, почухавши потилицю, заявив: «Не було Голодомору». Не минуло й місяця, як кудись зникли шкільні підручники, а нові будуть не раніше листопада. Вибачте, дітки, не встигли надрукувати!

Не хочеться замовчувати й економічні проблеми. Я не знаю, чому в країні, яка здатна нагодувати всю Європу, триває абсолютно дивна й незрозуміла з логічної точки зору «війна» із сільським населенням. Інакше кажучи, українське село навмисне знищують. Закривають лікарні й школи, припиняють подачу води, стримують спроби створення власних фермерських господарств. Я думаю, що торішню картоплю з Африки запам’ятали багато  українських покупців.  Та й цього року голландські помідори ми купували мало не до початку серпня.

Не знаю, коли вже зможемо виправити цю ситуацію, так само, як не знаю, що нас чекає через 20 років. Я, швидше за все, до того часу стану бабусею. Оскільки пенсійний вік уже буде скасовано, я працюватиму бабусею. Вечорами спілкуватимусь з онуками за допомогою скайпу, кататимусь на скутері та, мабуть, опаную вишивання хрестиком. А якщо серйозно, то мені здається, що все в Україні буде добре. Перефразовуючи Фаїну Раневську, можна сказати: якщо українці дуже хочуть жити, то будь-яка влада тут безсила!

Версия для печати
АРХИВ НОВОСТЕЙ